Тень разрезала пространство тусклый свет огородя,

Запечатанное время  берегу  я для тебя.

Огонек своего сердца разведу, раздую в жар,

Ввергну в веру иноверца, брошу в жизненный пожар.

И любовью искрой Божьей растоплю извечный холод,

Не исчез бы только в жизни щастия неистребимый голод!

Якщо мене хто не будь запита:

Чого тобі не вистачає  у житті?

Любові - відповім. Без неї небуття.

Та меншого не маю на меті.

Тобою дихати та  бачити тебе

І відчувати кожної хвилини:

Ти поряд, небо голубе,

Сміх нашої маленької дитини.

В ту саму річку двічі не зайти?

Що ж, в нас з рікою спільного багато,

Вона збігає в руслі самоти,

Проте, звучить стаккато і легато.

В минувшини, крім досвіду нема,

Наміряного сміхом і сльозами шиття,

Бо, наше то життя,

Розкреслене думками та ділами.

Чи довго буду жити, а чи ні,

Одне бажання маю і турботу,

Як човен, що застряг на мілині,

Або потрапив в вир водовороту. Не знаю вже.

З тобою бути - то назустріч щастю мчать.

Ось, що потрібно у мої вітрила.

Стій мить! Стій мить! Стій мить!

Я згадую, як ти мене любила.

© Copyright: Игорь Коллер, 2014
Свидетельство о публикации №114022501017